Головна » Файли » Школа » Виховні години

Будемо не байдужі до чужого горя
[ Викачати з сервера (18.5Kb) ] 23.11.2011, 23:34

Будемо не байдужі до чужого горя

Мета. Виховувати в учнів почуття чуйності, доброти, милосердя, поваги до людей з обмеженими вадами.


Роби добро, бо ти - Людина.
Люби свого ближнього, як самого себе!
Наскільки є в кожного чуйності до
  страждань, настільки він людина.

І. Крамськой


Що людям бажаєш, те й сам отримаєш.

(Прислів'я)


Вчитель. Цього літа мені, прийшлося відпочивати на чорноморському узбережжі м. Одеси. На пляжі розглядаю людей. Мою увагу привертають, сім'ї з дітьми.
Біля води на піску сидить гарна молода жінка і ніжно обіймає свій скарб - хлопчика років чотирьох. Малюк хворий. У нього тяжка форма дитячого церебрального паралічу. Мама пригортає його дуже лагідно. Вони сидять на березі так, що їхні ноги торкаються води. Мама усміхається і щось розповідає хлопчикові. Він не може їй відповісти, а лишень якось незграбно намагається повертати своєю голівкою вбік. Із вигляду хлопчика зрозуміло, що він не може ходити, говорити, можливо, і ніколи не скаже їй «мама», і ніколи не піде до школи, ніколи: не принесе ні двійку, ні десятку... .
Цієї ж миті у воді ще одна сім'я робить фото сесію своєї доньки. Їй років 12. Вона не ходить сама, дівчинку заніс у воду її батько, він намагається втримати її на воді, але тільце дівчинки не слухається - ручки скручені страшною хворобою, та батько не впадає у відчай. Тримаючи дівча, пораючись із хвилями, що намагаються скинути круг, він хоче, щоб його донька виглядала гарною на фотографії. Дівчатко намагається усміхатися. Збоку здається, що це в неї не дуже виходить. А мама в цей час ловить дорогоцінні моменти життя їхньої сім'ї простеньким фотоапаратом. Поруч друга дівчинка, напевно, друга донька в цій сім'ї, допомагає батькові. Сім'я разом. І вони щасливі!
Інші батьки привозять діток на інвалідних візках, купаються разом із ними, відносять їх плавати у море, вони разом засмагають, про щось розмовляють, спілкуються з іншими батьками, в яких такі самі особливі дітки. Вони разом лікуються... Відпочивають... Відпочивають від чого? Від людської байдужості й жорстокості, що оточує цих особливих дітей, яких наше суспільство називає «інвалідами». А ще - відпочивають від усього того, що приходить з цим словом на додаток: нерозуміння, байдужість, неприйняття, відторгнення, жорстокість, криві погляди...
Отже, ви вже зрозуміли, що сьогодні ми з вами поговоримо про те, що завжди було під забороною, але забороною не державним законом, а людською поведінкою, мораллю... Але ніде правди діти - люди з особливими потребами, від немовлят до старих, поряд із нами, як би ми від них не відверталися, але вони теж люди, вони теж хочуть уваги і доброго ставлення до себе.
Учениця.
Не бажай
Коли серця теплом зігріті -
Стає побільше доброти.
Ти ж не один у цьому світі,
А є ще сестри і брати.
Проб'ється істина у слові -
Збагнуть їі уже пора.
Усім нам хочеться любові,
Усім нам хочеться добра.
Учень.
Не відбирай здобутку ближнього
І не бажай його добра.
Хай чорне зло в пориві хижому
Не б'є, як блискавка страшна.
Нехай веде нас днями й тижнями
Відлуння Божої сурми.
Ні, не бажай ти лиха ближньому,
Бо всі ми звемося Людьми.
Учениця.
Горнімось до земної вроди,
Бо заздрість дика і сліпа.
Хай нами лють не верховодить,
Неправда зла не підсипа.
Добродію, схились до мене.
Порадником для мене стань —
І буде світ благословенним
Од світла Щирих поривань.
Вчитель. Колись ці мами, дізнавшись про свою вагітність і повідомивши своїм чоловікам, також були щасливими. Вони чекали, що коли народиться малюк, він буде здоровий, як усі діти. Він вчасно почне посміхатися, сидіти, ходити. Своєчасно проріжуться зубки, з'явиться свідомий погляд. Він піде до школи, буде бити нові рекорди на фізкультурі. Потім - навчання в університеті, одруження, діти... І вони будуть щасливі.
Але сталося інакше. Ще в пологовій кімнаті жінка зрозуміла, що щось іде не так, коли лікарі шушукалися, або коли малюк несвоєчасно підняв голівку, і в його тільці відчувалося напруження, ніби невидимі стріли не давали розслабитися. А потім пролунало, як вирок: дитина - інвалід. В житті цих сімей вирок поступово приніс усвідомлення, що життя змінилося, що все тепер буде інакше. Добре, якщо за таких обставин батько не покинув матір, не пішов до іншої жінки для продовження роду й через бажання завести здорове потомство. Однак частіше жінка залишається сама зі своєю бідою. Вона немов загнаний звір, не хоче приймати факт, що її малюк - особливий. Жінка не готова до таких змін у своєму житті. Можливо, в неї була кар'єра, робота, чоловік, подруги, і ось вона розуміє, що на роботу вона не вийде, чоловік покинув, грошей немає, друзів не цікавлять її проблеми. А їй так потрібна допомога й підтримка.
Учень.
Не говори про доброту,
КОли ти сам нею не сяєш,
Коли у радощах витаєш,
забувши про чужу біду.
Бо доброта не тільки те,
що обіймає тепле слово,
В цім почутті така основа,
яка з глибин душі росте.
Коли її не маєш ти,
ти раниш людяне в людині,
Немає вищої святині,
як чисте сяйво доброти.
Учениця.
Нам би про душу хоч не забути.
Нам би хоч трохи добрішими бути,
Ми лише раз, так уже повелося,
Живемо на цій грішній землі...
Хай прокинуться сплячі душі,
Що, як квіти у квітнику.
Що потребують дощу і суші
На довгім життєвім шляху.
Хай романтика Віри й Любові,
Слова людського тепла й доброти
Нам порожнини в душах заповнить,
Куди вже війнули ранкові вітри.
Вчитель. Кожен із нас може допомогти людям з особливими вадами бути щасливими. Достатньо тільки побачити в цих людях - людей, в цих дітях - дітей, трішечки особливих дорослих і дітей.
Кожен із вас, мабуть, зараз ставить собі питання: «А що можу зробити я, щоб допомогти їм бути щасливими?». Я відповім - любити! Не відвертати свого погляду від малюка, що виглядає неї так, як здорові діти. Він – особливий. Чому? Не знаю. Але він живе, і Бог також привів його на цей світ. Для чого? Можливо, щоб зробити нас добрішими, людянішими… І вони будуть щасливі!
Учень.
Спасіння — у добрі, спасіння — у любові,
І це стосується, напевно, нас усіх.
Чого ж ми носимо у серці та у слові
Отруту заздрості та злості вічний гріх?
Нехай не топче нас неправди битий чобіт
Зустрівши ближнього, хай відчуття твоє
Душі признається, що у людській подобі
Це сам Господь правицю подає.
Учениця.
Возлюбимо ближнього, як самих себе,
Хай це усвідомить той, що з людей гребе.
Возлюбимо ближнього — тихо, без прикрас:
І любов Всевишнього теж гріє нас.
Возлюбимо ближнього з відчуттям тепла, -
Й певен, що поменшає в цьому світі зла,
І засвітить радістю небо голубе…
Возлюбимо ближнього, як самих себе.
Учень.
У битві давнішній безчесності та правди,
В куточку заховавшись, ти не стій,
Бо люди просять помочі й поради,
Для них потрібний щирий відгук твій.
У вік жорстокості та перебитих істин
Господню заповідь нам, треба повторить,
І написать її на найвиднішім місці
Як вищу мудрість двадцяти століть.
Вчитель. Найвища наука життя – мудрість. А найвища мудрість – бути добрим. Добро і чуйність, співпереживання, щиросердність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді – це завжди було в характері нашого українського народу. У наших традиціях споконвіку зберігалася звичка наділити прохаючого, прихилити подорожнього.
Інколи в нас закрадається думка і постає запитання: яка вулиця веде до хворого? Де той шлях до правди і добра, яким треба йти кожному? На це запитання публіцист Ігор Золотухін відповів так: «Ця вулиця проходить через душу кожного з нас, і той храм, храм добра, правди і любові, кожен повинен будувати в собі, вимітаючи зі своєї душі зло і брехню, які вгніздилися в ній і руйнують її».
Якби кожна зла людина зробила на одну злу справу менше, а кожна добра на одну добру справу більше, наскільки б світлішим стало наше життя. Якби кожен, хто може, допоміг би хоча б одній конкретній людині, світ став би набагато кращий.
Учениця.
Лікуймо наші зболені серця,
Лікуймо наші душі зачерствілі,
Несімо правди непогасний стяг,
І кривда в нашу душу не поцілить.
Учень.
Є ще спасіння від недуг людських,
Джерела віднайдімо лиш цілющі...
Мов подорожником торкнімося до них,
Й добром розквітнуть, просвітліють душі.
Учениця.
Окропімо серце щире, нечерстве,
Людського милосердя еліксиром,
Воно, хоч кволе, знову оживе,
У справедливість й людяність повірить.
Учень.
Не забудь ні старця, ні дитини,
поділись останнім сухарем,
Тільки раз ми на землі живемо,
у могилу не бери провинну.
Зло нічого не дає крім зла,
вмій прощати, як прощає мати,
За добро добром спіши воздати —
мудрість завше доброю була.
Витри піт солоний із чола
і трудись, забувши про утому,
Бо людина ціниться по тому,
Чи вона зробила, що могла.
Скільки сил у неї вистачало,
щоб на світі більше щастя стало.
Вчитель. Час невпинно біжить вперед. Збігають хвилини, години, пливуть роки. Хочеться вірити, щоб у вас все буде гаразд, хочеться, щоб слова доброти почути сьогодні, ви пронесли крізь усе життя. Пам'ятайте, людина на цім світі не вічна, життя коротке і гріх розтринькувати його на погані справи.
Будьте добрими, людяними, милосердними, терпеливими, нехай не черствіють ваші душі у щоденних клопотах, бережіть своє серце від усього злого. Всім нам не легко у сьогоднішній скрутний час, але пам'ятаймо, що поруч є люди, яким набагато гірше. А ми можемо хоч на крихту покращити їхнє життя своїм відношенням, усмішкою, теплим поглядом...
Закінчити годину спілкування я хочу віршем Василя Симоненка:
Найогидніші очі ~ порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші душі - вельможні,
Найпідліша — брехлива сльоза,
Найпрекрасніша мати — щаслива,
Найсолодші вуста — кохані,
Найчистіша душа - незрадлива,
Найскладніша людина — проста,
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший.
Хто найдужче любить людей і життя.

Категорія: Виховні години | Додав: Редактор | Теги: Виховна година, Будемо не байдужі до чужого горя
Переглядів: 6004 | Завантажень: 1137 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar